Жива легенда. Герої серед нас

З нагоди Дня партизанської слави нам пощастило зустрітися з живою легендою. Василь Харлампович Дурицький – приклад героїзму та самовідданості, людина, яка у свої дев’яносто років посміхається життю і виконує важливу миротворчу місію, розповідаючи нам про страшну минулу війну.

Все почалося з того, що до рук нашого вчителя Тетяни Григорівни потрапила газета «Зоря Полтавщини» із розповіддю про партизана Другої світової війни Василя Харламповича Дурицького. Було вирішено знайти Василя Харламповича і запросити до нас у школу. Недарма говорять, що у Полтаві люди щирі та доброзичливі, бо номер телефону ветерана був знайдений дуже швидко. А з перших хвилин розмови стало зрозуміло, що він – людина відкрита і легка у спілкуванні. І ось Василь Харлампович – в нашій школі. 

​Розпочали ми нашу зустріч з пісні, бо Василь Харлампович сказав, що йому подобаються «всі воєнні пісні». Перша пісня була невипадковою. Як тільки ми почали спілкуватися, ще по по дорозі, в голові залунали рядки Булата Окуджави:
                Нас ждёт огонь смертельный,
                И все ж бессилен он!
                Сомненья прочь, уходит в ночь отдельный
                Десятый наш десантный батальон…

Чому саме вони? А тому, що Василь Харлампович у своєму, на той час ще юному віці, без усіляких сумнівів робив усе, щоб захистити нашу Вітчизну. «Я ніколи не жалкував, що пішов на фронт, не жалкував про жоден свій вчинок на тій війні», – повторює він.

Війна почалася, коли Василю Дурицькому було лише п’ятнадцять. Виріс він у Ростовській області. У сім’ї був сьомий – наймолодший. В його село прийшли німці у 1942-му. Василь вирішує не сидіти, склавши руки. У селищі він мав авторитет серед інших хлопців, тому збирає  підпільну групу із своїх ровесників. Їх було п’ятеро. Хлопці зривали фашистські листівки, обстрілювали німецькі колони, а якось підірвали величезну купу попелу, яку запасливі німці планували вивезти до Німеччини. Словом, робили все, що могли, аби хоч на мить наблизити перемогу.

Після поразки під Сталінградом фашисти почали відступати. Наближалося визволення. Коли наші війська були вже зовсім близько, Василь вирішив, що їхній загін вдарить по ворогові з тилу. На збір загону прийшло четверо, а коли дійшло до справи, то хлопчаків забрали додому сестри, довідавшись, що затіяли їхні молодші брати. Якщо вдуматися, то стає невимовно щемно: мужні месники, що влаштовували засідки і стріляли по ворогові, були ще зовсім хлопчаками, вони не боялися фашистів, але боялися, що мати насварить…

Так Василь залишився один. Але вирішив діяти. Якщо не з командою, то сам на сам з ворогом. 

…Була зима, повний місяць. Вийшов Василь за хату, бачить, а німці відступають із села…

– Дивлюся на них і думаю: «Як же так, я ж збирався батьківщину захищати, а зараз стою і нічого не роблю». І приймаю рішення йти один. Прихожу до сховища, де в нас була зброя, набиваю повні кармани патронів, беру гвинтівку та автомат, дві гранати та пістолет. На себе, п’ятнадцятирічного, навішав на 18 кілограмів зброї. Виходжу, а снігу по коліно! – розповідає Василь Харлампович.

Він налаштував кулемет з диском на 47 патронів і приготувався до бою. І тут по ньому зненацька відкрили вогонь. Василь запізно зрозумів свою помилку: на білому снігу в чорному одязі він дуже помітний! Хлопець упав у сніг, вирішивши прийняти бій і триматися до останнього. Проповз двадцять метрів і побачив, що на нього суне шеренга з п’ятнадцяти чоловік.

– Витяг револьвер, думаю, що буду битися до останнього, а якщо будуть брати у полон, то живим не здамся, останній патрон пущу собі у скроню. А поки налаштовував автомат, здоровий фріц був вже в десяти кроках від мене. Я піднімаю зброю і пострілом груди вбиваю його наповал. І кричу іншим: «Стій, ані руш!» Вони попадали, і – тиша навколо. Я швидко, повзком – додому. І бачу біля крайньої хати вся ця колона стоїть, далі не йдуть. Думаю: «Мабуть, я головного вбив, вони готові здаватися». Прибігаю додому, а там мати сполохано питає, де я був, бо чула постріли. А я їй кажу: «Не бачиш, мамо, що я в сніжки грав, он який мокрий!» А на наступного ранку пішов на місце нічного бою. Дивлюся – а там, де був вбитий головний фріц, калюжа крові. І бачу – їде наш танк Т-34. Зупинилися біля мене і питають: «Ти хто такий, хлопче?» Я сказав, що партизан, і коротко розповів всю історію. 

Юний месник в’їхав у рідне село, розмахуючи револьвером і тим самим подаючи знак, що воно тепер звільнене. За подвиг його нагородили медаллю «Партизан Великої Вітчизняної».

Василь хоробро воював і на фронті, його нагороджено орденами Слави, Вітчизняної війни, Червоного Прапора. Був поранений в ногу. Саме в госпіталі, коли вже його виписували, почув про Перемогу. Потім, вже після війни, закінчив військове училище на Кавказі. Там і зустрів свою майбутню дружину, з якою прожив разом 49 щасливих років. У Василя Харламповича велика родина: двоє дітей, двоє онуків і правнук.

Василь Харлампович Дурицький – людина неймовірної сили духу, він розповідає так, що можна слухати вічно. Його життєвий досвід вражає, його вчинки і життєві вибори заслуговують на повагу. Він ніколи не думав про смерть, завжди вірив, що виживе. В нього є чому повчитися кожному з нас. 

Ми пам’ятаємо ту страшну війну. І після кожної такої зустрічі ще з більшою впевненістю говоримо: «Ми за мир!»

Текст і фото: Єлизавета Попова

Туризм не для слабкодухих

Відзначення Всесвітнього дня туризму (World Tourism Day) вже давно стало в нашій школі традицією, адже кожен із нас погодиться, що туризм – справа, хоч і нелегка, але надзвичайно корисна, пізнавальна та по-особливому романтична. Звісно, Еверест нам ще не під силу, а для справжнього походу одного дня не вистачить, однак 27 вересня ми чудово провели час, тренуючись бути справжніми туристами.

Наші вчителі підготували для кожного екіпажу цікаві перегони. Змагання проходило у вигляді квесту. Кожна зі станцій не тільки випробовувала нас на витривалість, але й тренувала наше вміння бути спостережливими, уважними, дружними, креативними та винахідливими.

На першій станції екіпаж повинен був придумати цікавий спосіб визначення відстані до другої станції. Декілька екіпажів вирішили порахувати кількість кроків. Цікаво, що у кожного учасника виходили різні цифри, адже довжина кроку у всіх різна, але завдання і полягало в тому, щоб не лише придумати цікавий спосіб підрахунку, а ще й дійти згоди один з одним. Усі екіпажі блискуче впоралися з цим завданням. 

Друга станція пропонувала знайти всі можливі види рослин, які ростуть в нашому дендропарку, і спробувати визначити назви побачених вперше. 

Наступне завдання навчало нас не кидати друга в біді і знаходити способи допомоги іншому. Кожен екіпаж повинен був перемістити одного з учасників команди, у якого, за легендою, була пошкоджена нога. Одні переносили друга на спині, інші – несли всім гуртом, але ніхто не покинув товариша.

Ще одним завданням стало піднятися по крутому схилу у пошуці наступного завдання. Коли екіпаж діставався вершини, він робив фото і намагався знайти рідкісне хвойне дерево модрину. Не всі впоралися з цією задачею, але багато хто з’ясував, що в дендропарку ростуть рідкісні хвойні дерева.

Походи можна любити хоча б за те, що, коли дістаєшся вершини, перед тобою відкривається неймовірний краєвид, який змушує затамувати подих. Так сталося і з нами. На вершині кожна команда зробила спільне фото і вирушила ставити намет. Для тих, хто робить це вперше, справа може здатися ненайлегшою, але серед нас були справжні туристи, для яких поставити туристичну хатинку було просто. Іще одне фото – на фоні намету.

Останнім завданням нашого туристичного квесту стало розпалити вогнище. Усі назбирали дрова, вибрали місце для багаття і почали застосовувати різні секрети швидкого здобуття вогню. На розпалювання кожній команді дали лише 3 сірника, але, незважаючи на вітер, майже всі змогли розпалити багаття з першої спроби.

І от усі – задоволені, радісні, натхненні і надзвичайно голодні – сіли біля одного вогнища і поділилися враженнями від перегонів, смакуючи пиріжками, туристичним чаєм (з цілющими травами) та улюбленим смаколиком кожного походу – згущеним молоком.

До речі, цього року тему Всесвітнього дня туризму ООН визначила так: «Стійкий туризм – інструмент для розвитку». Тож ми вирішили, що будемо намагатися більше подорожувати, щоб зробити свій внесок у всесвітній розвиток.

Текст: Катерина Ткаченко
Фото: Владислава Горбань, Анастасія Скабарихіна

Про що говорять вулиці Полтави

Щодня, коли ми поспішаємо на роботу, на навчання, чи просто гуляємо красивими вуличками нашого міста, ми бачимо пам’ятні таблички на будівлях, але не завжди замислюємося, що вони означають. А замислитися варто. Тож 23 вересня, у день визволення Полтави від фашистських загарбників, ми здійснили дуже важливий проект, який недарма назвали «Про минуле заради майбутнього».

Від дев’ятикласниці Насті Скабарихіної наш шкільний гурт в дізнався про діяльність підпільної організації «Нескорена полтавчанка». Лялю Убийвовк, засновницю організації, фашисти допитували 26 разів, але вона нікого виказала. Перед смертю вона написала батькові: «Я виконаю свій обов’язок – не вплутаю невинних людей і, якщо треба, помру… Друзям передай: я впевнена, що за мою смерть помстяться… Сьогодня, завтра – я не знаю коли – мене розстріляють за те, що я не можу йти проти своєї совісті, за те, що я комсомолка. Я не боюся помирати і помру спокійно». Історія цієї мужньої дівчини нас надзвичайно вразила. Її іменем та іменами її товаришів названі нині вулиці Полтави.

Ми побачили  на власні очі пам’ятник «бежавшим из ада», який у нашому місті встановлено на честь десяти радянських військовополонених (серед них – і наш земляк Михайло Ємець).  Під керівництвом Михайла Девятаєва вони зуміли втекти із концтабора на острові Узедом. Там фашисти виготовляли свою ракети Фау-2, і всі в’язні, що працювали там, були приречені на загибель. Полоненим бійцям дивовижним чином вдалося захопити бомбардувальник «Хенкель 111» і втекти з концтабору. Коли наш екскурсовод Катя Ткаченко розповідала про цей подвиг, до нашої групи приєдналися троє дорослих хлопців. Нам всім було дуже приємно, що люди хочуть знати історії героїв, хочуть пам’ятати їх і бути їм вдячними.

Ми дізналися про операцію «Френтік», про генерала Миколу Ватутіна, про маршала Сергія Бірюзова і про полтавського вчителя Івана Бабака, який в роки війни був льотчиком-винищувачем і був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Імена цих героїв закарбовані в історії і на карті нашого міста.

Найменше, що ми можемо зробити для вшанування їхньої пам’яті, – це просто пам’ятати про них. Тому вогник пам’яті та любові в наших серцях не згасне ніколи!

​Текст: Софія Кравченко
Фото: Єлизавета Попова

Запрошує шкільна їдальня!

Їдальня у нашій школі – це не просто місце для прийому їжі. Це затишне кафе, робочий кабінет, простір для креативних ідей, трибуна для висловлювання, місце для колективних психотерапевтичних сеансів і справжня школа молодої господині.

Наша їдальня разом із кухнею розташувалася на першому поверсі нашої школи. Тут великі вікна, тому завжди світло й затишно. Стіни прикрашають фото із нашого шкільного життя. Напередодні шкільних або календарних свят наша їдальня стилістично змінюється. На стінах, столах на навіть дверцятах шаф з’являється тематичне прикрашення, а з ним – і святковий настрій. 

У нашій їдальні проходить «смачна частина» свята. Наприклад, вже традиційно у день народження Астрід Лінгренд вся їдальня наповнюється сяйвом свічок, і ми урочисто їмо тортик, а на День Подяки – смакуємо запечену індичку.  

Щоп’ятниці в їдальні ми всі гуртом збираємося на традиційну шведську фіку, де аналізуємо тиждень, що минув. Спілкуємося, п’ємо каву або чай і смакуємо шведськими булочками з цинамоном.

Кухня – це окрема тема.  У наших кухарів дійсно золоті руки. Страви, які вони готують нам щодня просто фантастичні! Хочеться ще раз подякувати їм за це!

Меню у нас змінюється щотижня. Кожен учень може обрати із двох страв, ту, яка найбільше йому подобається. Зазвичай четвер – це день, якого всі чекають, бо, як правило, кожен четвер – це день кухні якоїсь певної країни. День шведської, німецької, польської, американської, болгарської… Цей четвер, наприклад, був днем грецької кухні. Грецька мусака, суп із брокколі, салати, напої – все було надзвичайно смачним!

Сніданки у нас різні. Щодня їх аж три на вибір! А, наприклад, на Ліцейський день ми снідаємо, як справжні ліцеїсти. У дні посту є пісне меню. Буває навіть гарбузовий тиждень! 

У нашій школі вивчається курс кулінарії, і саме на цих уроках наша їдальня стає ще й величезною кухнею. Навички, які ми здобуваємо на цих уроках, допомагають нам потім у житті.  Мами наших учнів це підтвердять.

Саме на цих уроках з’являються найсмачніші балабушки до вечорниць, страви з книг Астрід, «люсійні кішки» до свята Люсії, випікаються 300 пасок на Великдень та сільки ж «миколайчиків» до дня святого Миколая – у подарунок дідусям і бабусям із геріатричного пансіонату.

А щоб не було, як у приказці «вміла готувати, та не вміла подавати», кожен з нас проходить практикум етики та етикету, вчиться гостинності та гарним манерам.

Тож наша їдальня у своїй важливості ні на мить не поступається жодному навчальному кабінету, Рожевій залі чи Мистецькій. Ми з радістю кожен день відвідуємо це затишне місце.

​Текст і фото: Єлизавета Попова 

Хто не пам’ятає минулого, не вартий майбутнього!

Меморіал Солдатської Слави на одній із центральних вулиць Полтави… Це не просто алея, яку ми бачимо щодня, і не просто пам‘ятник. Це місце – священна данина солдатам, партизанам і підпільникам, які полягли у боях за Полтавщину в часи Другої світової війни.

Саме тут уже кілька років поспіль з нагоди дня визволення нашого рідного міста ми розповідаємо загиблих героїв нашим ровесникам.21 вересня про Петра Лідова і Сергія Струннікова, Лялю Убийвовк і Степана Кондратенка, Олексія Зигіна і Миколу Кучеренка дізналися шести- і семикласники Розсошанської гімназії та полтавської школи № 7. А 22 вересня ми провели екскурсію для дорослих, які вирішили відкрити для себе цю трагічну сторінку історії.

​По завершенню розповіді ми разом заспівали кілька пісень про війну та «Хай завжди буде сонце». Так ми висловили своє прагнення, щоб війна більше ніколи не повторювалася. Разом ми мали честь вшанувати пам‘ять полеглих воїнів покладанням червоних, як кров, гвоздик на їхні могили.

Вже протягом кількох років ми збираємо матеріали про героїв: із книг, в музеях, в архівах. Готуємо розповіді. Хвилюємося, бо це дуже відповідальна справа. І кожного разу думаємо про тих, від кого лишилося тільки ім’я на могильній плиті, і про тих, хто похований у братській могилі як невідомий солдат. Про них ми знаємо лише те, що вони загинули за наше рідне місто.

…Меморіал Солдатської Слави встановлений в жовтні 1969 року. У центрі пам‘ятника – 22-метровий тричі облицьований сірим гранітом обеліск. Поруч – шестиметрова скульптура воїна, який тримає у руках щит, біля підніжжя – полум‘я Вічного вогню, а на обеліску – напис «Слава героїв безсмертна». 

Вона буде безсмертною, якщо ми всі  будемо пам’ятати про їхній подвиг.

Текст: за участі Владислави Горбань
Фото: Єлизавета Попова

Ми за мир! А ви?

Щороку у вересні ми, учні асоційованої школи ЮНЕСКО, разом зі світовою спільнотою відзначаємо Міжнародний день миру. Але тільки останнім часом насправді гостро відчуваємо його значущість, бо й Україна стала гарячою точкою нашої планети. 

Ось чому кожен урок протягом Тижня миру ми сприймали не як один з буденних, а як можливість кожному з нас отримати такі знання, таку освіту, вміння знаходити такі компроміси, щоб у майбутньому завадити будь-якому посяганню на спокійне та радісне життя людей у світі.​

Один із уроків ми розпочали зачитуванням листа-звернення Антоніо Гутеріаша – Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, зверненого до всіх людей планети загалом та до кожного по-окремості. Ми протягом тижня працювали з цим листом на уроках англійської мови, щоб, читаючи мовою оригіналу, зрозуміти всю глибину та сутність цього послання. 

Гаслом цьогорічного Дня миру стало: «Разом задля миру. Повага. Безпека. Гідність». У листі керівника ООН ми знайшли заклик до всіх країн, де відбуваються збройні конфлікти, припинити обстріли задля збереження миру – хоча б один день на рік. Генеральний секретар та Рада Безпеки ООН сподіваються, що згодом підтримання миру стане звичкою для будь-якої людини, і війни нарешті припиняться.

Темою уроків миру стало і звернення до всесвітньої історії задля дослідження причин початку війн у різні часи та в різних країнах. Найжахливішим відкриттям стало те, що в багатьох точках земної планети і сьогодні люди воюють з тих самих причин, з яких воювали й сотні років тому. Коли ми дізналися про це, то відчули  здивування, страх, обурення, і ніхто з нас не залишився байдужим.

Надзвичайно плідно пройшло наше обговорення на тему: «Чи може людина ХХІ століття подолати причини війни?». Ми дійшли до висновку, що може. Якщо стане більш освіченою, зможе в собі зростити компетентності людини з демократичним світоглядом, коли зможе сприймати різноманітність цього світу як норму.

Однією з ідей стало записати на відео пісню, як ми робили це у минулі роки, щоб показати усьому світу, що ми – наш шкільний гурт – ЗА МИР. Учні середніх та старших класів вивчили нову для нас пісню А. Поперечного і Д. Тухманова «Аист на крыше» і зняли відео з нашим виконанням. Його ви можете переглянути на початку цього матеріалу.

А ми продовжуємо дієво підтримувати мир у нашому світі: розповідаємо про героїв Другої світової, які у страшній війні вибороли наше право на життя, знайомимося самі з героями, іменами яких названо полтавські вулиці. Розпочали проект «Живі історії»: наші одношкільники, яким довелося переїздити до Полтави зі сходу країни, розповіли про те, що їм довелося пережити через бойові дії, а шкільні журналісти записали їхні історії.

Ми дуже сподіваємося, що наші проекти допоможуть сформувати у нашого покоління розуміння, що життя інших людей, їхнє щастя та мирне небо над головою – це найважливіше, що є у світі і що треба берегти, як зіницю ока.

Текст: Катерина Ткаченко
Відео: Юрій Матвієнко, Іван Морозов, Андрій Заболотніков

Щорічна акція до Міжнародного дня миру

Вже другий рік поспіль ми запрошуємо наших друзів та партнерів приєднатися до нашої акції на честь Міжнародного дня миру та заспівати разом з нами пісню “Хай завжди буде сонце” трьома мовами. 

0 Комментарии

Ми всередині демократії чи демократія всередині нас?

Демократія у суспільстві є неможливою без глибокого розуміння кожним змісту цього поняття та привласнення демократичних цінностей. Щоб якомога більше людей на планеті замислилися над цим, 15 вересня було визначенне Орнанізацією Об’єднаних Націй як International Day of Democracy. З нагоди цієї важливої події в нашій школі відбувся Тиждень демократії. Вашій увазі – його коротка хроніка.

Урок з теми «Навчаємось демократії: освіченість суспільства – основа для реалізації демократії» відбувся 11 вересня. Ми опрацювали поняття «демократія», з’ясували, які чинники створюють демократичне суспільство та який внесок може зробити кожен із нас, щоб забезпечити реалізацію основних цінностей демократії у нашій країні.

«Навчаємось демократії: поняття, принципи, форми демократії» – такою була тема нашого другого уроку, який відбувся 12 вересня. В ході обговорення ми зрозуміли, що нам треба багато ще працювати заради встановлення демократії в Україні.

13 вересня відбувся урок, на якому ми розглядали цінності демократії і з’ясували, чим цінності відрізняються від принципів. Кожен учень зміг виділити задачі, вирішивши які, він набуде демократичних компетентностей.

14 вересня темою уроку стала поведінка громадянина в демократичному суспільстві. Цей урок пройшов у формі диспуту, де кожен екіпаж став свого роду експертом з цього питання і запропонував свій варіант кодексу поведінки.

Заключний урок було проведено у п’ятницю. Темою уроку стали компетентності громадянина демократичного суспільства. Важливо було, щоб кожен з нас виділив їх для себе сам, а не просто почув від учителя, тому більшість компетентностей ми визначили шляхом дискусії. 

У цей день світ відзначав Міжнародний день демократії, і ми приєдналися до прогресивного людства, адже зрозуміли, що перед нами стоїть задача створювати демократичні цінності і дбати про розвиток власних демократичних компетентностей. Кожен із – частинка суспільства, а отже демократія починається з кожного з нас.

Текст: Катерина Ткаченко
​Фото: Єлизавета Попова

Камера! Мотор! Поїхали?

Кіно – це маленьке життя, із якого вирізане усе нудне, це можливість відчути пристрасті, захоплення і почуття, які у звичайному житті трапляються нечасто.

Вся спільнота нашої країни кожну другу суботу вересня відзначає День українського кіно, і, звичайно, таку чудову подію не міг оминути наш шкільний гурт.

Навчання за фільмами стало вже звичною практикою для учнів нашої школи. Минулого навчального року ми навіть розглядали кінофільм «Приховані фігури» з точки зору різних наук: математики, фізики, географії, англійської мови тощо. А навчання цього року почали із перегляду дуже мотивуючої стрічки «The Karate Kid», що змусила нас подумати над тим, як же по-справжньому треба навчатися, перемагати і дружити. 

Тому на ініціативу Ольги Григорівни – нашого вчителя української мови і літератури – всі відгукнулися із величезним задоволенням. І вже у суботу 9 вересня ми насолоджувалися творами українського кіномистецтва. Учні 5 та 6 класів переглядали класику української мультиплікації – мультфільм Е. Назарова «Жив-був пес». Мабуть, немає жодного українця, який би, побачивши цей коротенький мультик, одразу в нього не закохався. Побут, традиції і ментальність нашого народу передані у ньому дуже життєво.

А ось старші учні переглядали кінострічку  Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» зняту за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. 
Ця стрічка дійсно вражає і не тільки через те, що головною сюжетною лінією є кохання головних героїв, насамперед вражає точність, з якою висвітлені традиції, обряди, зовнішній вигляд і навіть манера мовлення жителів Карпат. 
А художня досконалість фільму надихнула нас пишатися досягненнями вітчизняного кінематографу і глибше пізнавати українське мистецтво протягом усього навчального року.

Текст: Марія Дмитрієва 

Досвід європейських шкіл – в наше шкільного життя!

У нашому навчанні є багато форм, які є нестандартними для українських, але звичними для європейських шкіл. Однак щороку з’являються нові курси, предмети і традиції. Ось як досвід європейських освітніх закладів стає реаліями нашого шкільного життя.

Першого вересня відбувся перший урок курсу «Учись учитися» (цей курс допомагає кожному з нас свідомо вибудовувати власну освітню траєкторію та оволодівати навичками, необхідними для успішного навчання). На цьому уроці нашій увазі був представлений підхід до освіти в одній із берлінських шкіл. Ми були вражені тим, наскільки він схожий до організації начального простору, справ та шкільних буднів у нашій школі. Але деякі  ідеї нас надихнули, і ми вирішили втілити їх у наше життя.

​Вечірня рефлексія – це наша давня шкільна традиція. Це ніби твоє внутрішнє дзеркало, що допомагає побачити проблеми та шляхи до їх вирішення. 
Віднині відразу після рефлексії починається практикум самостійності. Це година в кінці шкільного дня, яку кожен може використати на те, що вважає за потрібне. Це може бути виконання самопідготовки чи робота за проектом, читання книги, пошук себе у новій справі. Практикум самостійності – це дуже корисна річ, бо протягом цієї години кожен вчиться самоорганізації, раціональному розподілу часу чи навіть відкриває в собі хист до певної справи.

Найцікавішим (а правильніше буде сказати найчуттевішим!) нововведенням став час вдячностей. Тепер кожну п’ятницю ми чекаємо з нетерпінням. Не тільки тому, що тиждень добігає кінця, але й тому, що саме в цей день ми маємо 40 хвилин для того, щоб сказати один одному важливе слово «дякую». В Мистецькій залі збираються в дружнє коло вчителі та учні. Можна взяти «вільний мікрофон» і щиро, у формі історії, подякувати людині, яка у чомусь сприяла тобі. Ми всі разом радіємо успіхам, підтримуємо один одного аплодисментами і отримуємо нову мотивацію робити добрі справи.

Ось такі новації з’явилися у нашій любій школі. Але ми не зупиняємося на досягнутому. Кожен день у нас народжуються нові ідеї, і ми охоче втілюємо їх у життя. 
Тож стежте за нашими новинами, журналісти тримають руку на пульсі шкільного життя!

Текст і фото: Єлизавета Попова