Рецепт гарного настрою

За вісім кілометрів від шведського містечка Маріаненлунда, розкинувся прекрасний хутір Катхульт. Чим це місце особливе? Сюди Астрід поселила свого найбешкетливішого героя – маленького Еміля. І саме тут нам вдалося зустріти ранок нашого третього дня перебування у Швеції.

І був цей ранок таким свіжим, яскравим і сповненим пахощами квітів і трав, що здавалося, ми потрапили в казку…


Чи ви знали, що з усіх книг, написаних Астрід, «Еміль із Льонненбергі» – її улюблена? Про пригоди цього допитливого хлопчини навіть зняли багатосерійний фільм. І ось саме там, де цей фільм було знято, ми і побували. 

​Сьогодні цей хутір є приватною власністю, але місцеві жителі пускають усіх бажаючих прогулятися і відчути себе на місці головного героя фільму. І бажаючих чимало: хоча ми прибули о десятій, у великий автобус вмощувався натовп туристів, які вже насолодилися красою місцевих пейзажів, а два мандрівних будиночка на колесах, схоже, тут і ночували. Біля одного неквапно пило каву, про щось стиха розмовляючи, літнє подружжя…

Приємним є те, що попри туристичну привабливість своєї автентичності Катхульт не втратив. Немає тут ні крамниць, ні кафе, ні контролерів. Господарів теж не немає. Є лише маленька мила скринька. Туди треба кинути кошти за перебування на території. Все тримається на довірі.

Катхульт треба відвідати, якщо ви хочете відчути місцевий колорит, побачити класичні червоні шведські будиночки, оживити в уяві прочитану улюблену книгу. І після приємної прогулянки, уявити, як маленький Еміль тікає зі свого сараю у  віконце, або ловить у мишоловку татові пальці чи разом з родиною вирушає до лікаря з супницею на голові.

Тож якщо хочете чудово провести свій ранок, то з хорошою компанією сідайте до мінівена і вирушайте до мальовничого хутора Катхульт за вісім кілометрів ві Маріаненлунда…

Текст: Марія Дмитрієва 

#Нехочудорослішати, або Що ховається за сторінками улюблених книжок

Не випадково саме містечко Вімербі у Швеції було обране для нашої виїзної школи. Тут народилася і виросла видатна шведська письменниця Астрід Ліндгрен. І саме тут  знаходиться чарівне місце, де всі герої з книг Астрід оживають, – Astrid Lindgrens Värld.

Astrid Lindgrens Värld – аж ніяк не можна назвати звичайним парком розваг. Це величезне місто!  Гуляючи ним, можна побачити Карсона, що цупить пампушки у пані Цап, Роні та Бірка, які граються у непроглядному лісі, Еміля, який досліджує цей світ, влаштовуючи цікаві витівки, Братів Лев‘яче Серце, Расмуса, Міо. 

​…Є фото, на якому Астрід уже в літньому віці залізла на дерево. У відповідь на чиєсь зауваження вона сказала, що не існує такого закону, що забороняв би бабусям лазити по деревах. Тож і в цьому казковому місці немає вікових обмежень, ти можеш гратися, стрибати в сіно, проходити смуги перешкод як у чотири, так і в 99 років.

Це місце просто неможливо описати декількома абзацами, тому ж давайте дізнаємося думки та враження тих, хто там сьогодні побував.

Говорить учасниця виїзної школи Настя Скабарихіна:
– Тут, на батьківщині письменниці, я на власні очі побачила, як Расмус разом із Оскаром волочиться дорогами та співає усім пісень. Ожили навіть герої з моєї улюбленої книги «Роні, донька розбійника». Ми ходили в театри (так, їх у цьому неймовірному місці кілька!) на  маленькі спектаклі та спостерігали, як живуть герої. Цей день залишив  мені незабутні спогади та хвилини щастя. 

А ось висловлює своє враження Катя Дядечко: 
– Це був прекрасний наповнений подіями день. Я змогла побачити запального Карлсона, відчайдушну Роні, її вірного друга Бірка та інших героїв Астрід. Мене дуже сподобалося, що там були й тваринки з її книг: пухнасті вівці, які ніжно розмовляли з нами, золотогривий кінь Міо – Міраміс, свинки та корови, що жили на фермі у Еміля. Ми погладили коня, і він, здається, був не проти. Всі будиночки героїв відтворені максимально точно, і це вражає. Ми змогли пострибати на сіновалі, де сіно приємно й ніжно огортає  тіло, посмакували солодощами й прекрасно провели час!

А особисто для мене найтеплішим моментом стало закриття Астрід Лінгренд Велду: вуличні музики грали легкі джазові медодії, родини щасливі та усміхнені поверталися з казкової мандрівки, а найменші відвідувачі, все ще сповнені енергії, гралися, танцювали і уявляли себе героями книг, з якими сьогодні познайомилися. 

Дивлячись на все це, дуже не хочеться дорослішати! Але нам це і не загрожує, оскільки ми запаслися ліками від подорослішання – купили пігулки Пеппі у місцевій крамничці.

…Все-таки Астрід знала якийсь неймовірний секрет щастя, і щедро поділилася ним з усім світом, якщо наполеглива праця змогла перетворити його частинку в таку маленьку казкову країну.

…Все починається з дитинства, тож цінуймо, поважаймо та плекаймо його у наших душах! І не важливо, тобі 4 чи 99.

Стаття та фото: Марія Дмитрієва 

Ти, Луцьк стародавній…

Наша практика і подорож стежками Лесі і Франка триває!

Після Новограду-Волинського, де Леся Українка народилася, ми поїхали до чудового Луцьку, який тісно пов’язаний із її дитинством. 

Цього дня дощило. Але дощ нас не зупинив, а місто було гарним навіть у таку пору. Нас приязно і гостинно зустріла Ольга Пилипівна Чухілевич, з якою нас познайомив фестиваль, та її сестра, яка виявилася чудовим екскурсоводом. Завдяки їм ми і відкрили це прекрасне місто. 

А ви знали, що Луцьк називається саме так тому, що річка Стир, проклавши шлях містом, колись утворювала русло лукоподібної форми? Певно, що ні. А тепер дизналися від нас!

Крім замку Любарта, ми відвідали римсько-католицький костел і навіть подивилися, як проходить там вечірня служба. Ще ми побачили протестантську кірху, а також дім, в якому проживала сім’я Косачів у Луцьку, та дім скульптора Миколи Голованця.

Останній нам нагадав “Будинок з химерами” у Києві – творіння відомого архітектора-модерніста Владислава Городецького. Без уваги не залишилася й головна площа міста – Театральна. Там розташований драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, пам’ятник Лесі Українці та надпис “Я люблю Луцьк”.
​І цей напис цілком виражав у той момент наші почуття.

Текст: Дмитро Нікулін
Фото: Анастасія Артюх

Боян-бо наш віщий, або Історичні читання дорогою до Луцька

20% вчорашньої доби ми провели в дорозі: це приблизно чверть світлового дня і 1\30 нашої виїзної школи. Тому гаяти цей час – було б неймовірним злочином! Оскільки ми свідомі учні, то вирішили використати його якнайкорисніше – активно входили в історичний контекст галицько-волинської доби. Завдяки нашим вчителям та учням, які підготували для нас розповіді, ми змогли поринути в минуле.

– Я дізнався надзвичайно багато нового і цікавого про Галицько-Волинську державу, її історію та діячів. Мені було цікаво дізнатися про те, чому саме це королівство вважається спадкоємцем Київської Русі, — ділиться враженнями дев’ятикласник Назар Іноземцев.

– Мені було цікаво те, що Галицько-Волинська держава значною мірою силами династії Романовичів змогла розвинутися зі звичайного удільного князівства до королівства, визнаного у світі і Європі. Те, яка запекла боротьба велася за владу на цій території, справді вражає мене. Я дізнався про те, що Галицько-Волинська держава була заснована в 1199 році і проіснувала майже два століття! – розповідає десятикласник Андрій Заболотніков.

На власному досвіді ми змогли переконатися, що навчатися у виїзній школі можна постійно, незалежно від обставин. Транспорт (а точніше його вікно), як і музей, є майже невичерпним джерелом інформації для кожного, хто вміє ним користуватися. А ми точно вміємо!

Фото: Анастасія Артюх

Столиця її коханої Волині

Луцьк, “столиця укоханої Волині”, і його серце – славетний замок – захопили нас так само, як колись Лесю.

У цій величній споруді ми відчули себе вартовими, що захищають свій край від нападів монголо-татар.
 Здогадалися, про що ми? Так, це замок Любарта. Ми продовжуємо свій маршрут Лесиними шляхами і відкриваємо для себе Луцьк, тісно пов’язаний з її дитинством.

Колись вона, так само захоплено, як і ми, слухала тут давню легенду: “Якось під час бою захисники замку помітили незнайомців, які допомагали їм протистояти монголам. І, придивившись, зрозуміли, що то полеглі в боях князі та воїни. З того часу в Луцьку вірять, що у часи скрути на захист міста стануть не тільки живі, але й мертві”. Можливо, саме ця історія і надихнула її на “Давню казку” та інші твори, в яких постають мужні і сміливі лицарі, що вміють відстояти те, у що вірять і що цінують.

Історія замку і справді велична. Його збудували близько тисячі років тому за наказом князя Володимира, і тоді стіни твердині були дерев’яними. Кількома століттями пізніше луцькі землі перейшли під булаву князя Любарта Гедиміновича, який замість дерев’яних укріплень звів міцні кам’яні мури та башти. Тому Верхній замок Луцька зараз і називають замком Любарта, що саме цей князь збудував його таким, яким він є нині.

Замок та мур за формою нагадують вигнутий лук або літеру “дельта” через те, що розташовані на високому пагорбі та раніше омивалися річкою Стир. Така форма була зручною для оборони фортеці. Ідучи замком, відчуваєш усю його велич, почуваєш захищеність та трепет, адже за кожним каменем – століття нашої історії.У дворі замку ми бачили катапульту,таран та колодки – сучасні моделі давніх механізмів. 

Ми піднятися на стіну і побачили всю красу міста. Зайшли в музей дзвонів. Вони були одного кольору, але різного розміру і різними за призначенням. Наприклад, маленькі дзвоники – для поштових диліжансів, а великі дзвони, щоб попереджувати про небезпеку.
 

Луцьк, “столиця укоханої Волині”, і його серце – славетний замок – захопили нас так само, як колись Лесю.

Текст: Анастасія Артюх, Юлія Хмелевська
Фото: Анастасія Артюх

Таємничі стежки рідного краю

Щороку на початку червня у нашій школі відбувається традиційна літня практика. Кожен вибирає для себе формат: виїзна школа, похід чи творчо-пошукова робота у школі. Запрошуємо вас за лаштунки напруженої роботи відважних екскурсоводів, які готують просвітницький проект із умовною назвою “Полтавський дендропарк”!

Ми вже  вивчаємо його флору та фауну, готуємо цікавий пізнавальний екскурсійний маршрут – і не тільки українською мовою, але й англійською! Крім того,  ми  маємо на меті розробити екологічні акції, які зроблять наш дендропарк чистішим. 

Звісно, у такій відповідальній справі не обійшлося без підтримки та допомоги досвідченого фахівця. Допомогти нам згодився Олексій Павлович Плаксін. Військовослужбовець, полковник, поет (має збірку у якій понад 140 віршів!), він цінує природу і гарно знає наш дендропарк. Природознавством захоплювався з дитинства, яке пройшло на мальовничих волзьких берегах. Потім навчався у Ленінграді, воював у Афганістані, був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС. Переведений у Полтаву він щоранку робить пробіжки по території дендропарку. Зацікавився ним, а далі розпочав вивчати та досліджувати його. 

Унікальною частиною нашої екскурсії стала зупинка біля дерева, вирощеного з живця «верби Тараса». Чому верба має ім’я Великого Кобзаря, розповідає її історія. У 1850 році поета з Орської фортеці було відправлено до Новопетровського укріплення. По дорозі, у місті Гур’єві, Шевченко знайшов маленьку вербову гілочку і посадив її на солдатському городі.  «Я увіткнув її в землю, вона листя пустила, я ну її поливати, а вона — рости. Верба моя виросла і укриває мене в спекотний день своєю густою тінню…» — писав він у листах друзям.

Ми побачили жовтий, як сонечко, кущ форзиції. Нас вразили пробкове дерево та безсоромниця. Виявляється, у середині кожного літа з корою цього дерева, яка має яскраво-червоний відтінок, відбувається метаморфоза – гілки і стовбур дерева поступово оголюються. Таким незвичайним чином платан (такою є його офіційна назва) підтримує своє зростання, а кору скидає, щоб якомога більше поглинути світла. Олександр Павлович провів нас алеєю дубів та кленів. Кленів там знаходитися три види: звичайний, червоний і канадський.

Олександр Павлович відкрив нам і світ місцевих плазунів. Хоча після розповідей стало дещо моторошно, однак жодної змії ми так і не побачили.

Сподіваємося, що цей  проект стане надбанням не тільки нашої школи, а й жителів та гостей Полтави. Зовсім скоро всіх охочих ми будемо раді бачити на наших екскурсіях!

Текст: Єлизавета Попова
​Фото: Світлана Тарарака

Випускний по-шведськи

Найбільш вживаними фразами за сьогодішній день були: «Хочу випускний як в Швеції!», «Як класно!», «Нічого собі містечко!» А все це тому що ми побували на справжньому шведському випускному! Це було справжнє свято для усіх жителів містечка Віммербі. Святкували всі!

Розпочинається це дійство зазвичай у церкві, де на випускників вже чекають усі родичі та знайомі. А потім урочисто зішведським прапором заходять усі випускники.

Вони виглядають незвичайно. Дівчатка у біленьких платтячках, хлопці – у костюмах і всіх їх об’єднує те, що всі вони мають такі біленькі милі картузики. Нам здалося, що ця частина святкування поєднує у собі минуле й сьогодення, бо разом з давніми псалмами звучали сучасні пісні. Також відбувалося вручення дипломів та стипендій кращим випускникам. Це була офіційна частина свята. Та потім все змінилося.

З оркестром всі випускники проходили вулицями міста. Вони співали пісні, танцювали та раділи. Ми помітили дивовижну традицію, коли батьки, що стоять на вулицях, чекаючи на цей парад, тримають постери з фотографіями їхніх дітей – нині випускників – ще малятами. Нам здалося це такою милою традицією.

А чи чули ви про традицію «викидати учнів» зі школи? А ми тепер знаємо, що це! Кожен випускний клас придумує щось своє і – з хлопушками, музикою, піснями-танцями вибігає зі школи. Ця традиція називається kick-out party.

А далі всі випускники залазять у велетенські грузовики, прикрашені напередодні зеленим березовим листям та плакатами із жартівливим надписами, і, щось бадьоре вигукуючи, проїзжають вулицями містечка.

Традиції проведення шведських випускних дивовижні і такі незвичні для нас, можливо, саме тому вони нам дуже сподобалися. Ми навіть подумали, чи не започаткувати якусь із них у нашій школі. Як ви думаєте?

Текст: Марія Петренко

Натхненні і щасливі, або Чудовий ранок клечаної суботи

Двадцять відчайдухів, які не полінилися встати о п‘ятій ранку, змогли, дотримуючись народних традицій, відсвяткувати Трійцю і насолодитися краєвидами ранкового села. Ось як це було!

Однією з чудових традицій Трійці є прикрашання оселі зеленню та духмяними травами, щоб оберігали її від злих духів. Оскільки школа є нашою  другою домівкою, ми вирішили умаювати і її!  Головна складність у тому, що трави треба збирати на сході сонця, інакше вони втрачають свої цілющі властивості. Ось чому кожному з нас треба було встати так рано, щоб встигнути на місце зустрічі.

Рівно о шостій тридцять біля ґанку школи нас стояло двадцятеро. Чесно кажучи, неочікувано! Але місця й гарного настрою вистачило на всіх!

Ділиться враженнями десятикласниця Марія Дмитріева: 
– Я почувала себе абсолютно не втомленою, хоча й прокинулася о 5 ранку, а напрочуд бадьорою і щасливою. Мене зігрівала думка про те, що вже за тридцять хвилин на моїй голівці опиниться вінок, який усіх зачарує.

Цього року ми розвідали нову місцину, де можна нарвати клечання. Це Слинців Яр у Стасях неподалік Диканьки: три пагорби, річка з хорошим піщаним берегом і море духмяних трав…

Радісні і щасливі, ми назбирали багато полину (наші пращури вірили, що він відганяє злих русалок), чебрецю, м’яти, лепехи та, звичайно, квіточок, з яких дівчата наплели віночків.

Оскільки вранці дуже росяно, то майже у кожного на ногах був спецвинахід – чудернацьке взуття із пластикових пакетів. Так ми вберегли і чоботи, і ніжки.

На півдороги ми влаштували маленький пікнічок, оскільки милуватися природою краще ситими.

Але головною метою все ж було нарвати клечання до школи, тому з лісу ми вийшли з торбами різних гілочок та сповнені вражень.

До речі, по дорозі назад ми переспівали усі веснянки, які тільки знали, і це ще дужче підняло і без того хороший настрій..

Ось такі, натхненні і щасливі, ми розійшлися по уроках, а пізніше по домівках, де змогли поділитися досвідом і враженнями, а також прикрасити власні оселі зеленню.

Текст: Анна Іщейкіна 
Фото: Єлизавета Попова