Волонтерська практика та подарунки долі

Щовівторка у нас відбувається волонтерська практика у літніх людей практика, і цей вівторок не є виключенням. Для кожного з нас ця зустріч стала подією!

«Мені дуже подобається слухати розповіді Валентини Михайлівни. У неї в гостях я відчуваю затишок ніби в себе вдома. ЇЇ істія справила на мене велике враження – мені було дуже цікаво й трохи страшно-жалісно на душі. Від того, що я почула, в мене мурашки пішли по шкірі, проте зараз я розумію,що ця людина є дуже щасливою, бо прожила таке велике і сповнене важливих подій життя. І я від цієї думки я стаю щасливішою!» – поділилася своїми відчуттями семикласниця Софія Гаврюк.  

«Для себе волонтерство я відкрила, коли прийшла до школи «Паросток». І перша моя зустріч була з  Віктором Івановичем Безруковим. Це була велика подія для мене. А десь через два місяці ми відвідали Микільський реабілітаційний центр. Саме тоді я зрозуміла, що я можу і хочу  допомагати людям, які цього потребують. І тепер я можу точно та впевнено сказати, що волонтерство – це круто, цікаво та корисно. Адже я можу дізнатися багато такого, про що не пишуть у книгах. І поспілкуватися з неймовірно цікавими людьми, чия доля зовсім не схожа на нашу», – це думки одинадцятикласниці Оксенії Логачової.

«Сьогодні я відвідав Марію Яківну Царіцину. Вона нам розповіла історію свого життя. В ці хвилини я ніби сам переживав все, про що вона розповідала, відчував усі події ніби на собі. Мені було навіть страшно від почутого. Найбільше мене вразила її наполегливість, сила та витривалість: вона йшла до Полтави, не зупинилась, не зважаючи на біль, на порване взуття – все одно йшла. Ця історія мене замотивувала бути більш наполегливим та ніколи не здаватися, навіть якщо боляче, йти вперед і ніколи не зупинятися», – такий коментар дав нам Андрій Любічев, учень 7 класу.

«Сьогодні у нас був черговий, вже  традиційний, візит в геріатричний пансіонат. Тут живуть самотні старенькі люди. Було помітно, що тут нас вже з нетерпінням чекають. Це приємне відчуття. Невисоку повненьку жінку з короткою стрижкою звуть Віра Йосипівна Євтушенко, а її чоловіка, про якого вона дуже зворушливо піклується, – Леонід Михайлович. Вони живуть в геріатричному інтернаті вже кілька років. Як завжди, ми прихопили з собою смаколиків. М’яке вівсяне печиво дуже припало їм до смаку. Але, на мій погляд, більш цінним для них була можливість розповісти нам про своє життя. Леонід Миколайович – людина небагатослівна, а Марія Йосипівна охоче згадує: «Народилася я і дитинство провела в Лубнах Полтавської області.  Життя тоді було важке, голодне, але  ми усі були молоді й веселі. Закінчила я 9 класів і поїхала до  Полтави…» Віра Йосипівна вчилася в медичному  училищі, довго працювала медсестрою, потім швачкою. Але з особливою теплотою вона розповідала по  справу, яку дуже любить: «Вишивання для мене – найкраще заняття, в в цей час я відпочиваю душею…» Затишна кімнатка цих літніх  людей  прикрашена квітами,  зображеннями тваринок і навіть іконами, вишитими  вмілими руками цієї невтомної жінки. Час пролетів дуже швидко, але  ми впевнені, що це не остання наша зустріч  і що  ми дізнаємося від Віри Іванівни ще багато цікавого», – таку історію  розповів десятикласник Микита Захарченко.

Волонтерська практика – це не тільки, коли ти даєш. Всі ці історії – про неоціненненні подарунки долі і можливість передати далі мудрість і тепло, щирість і натхнення, любов і вдячність.