Про тих, хто точно не забутий

Пам’ять означає здатність людини зберігати, накопичувати та використовувати свій досвід протягм життя. Всі знають, що минуле треба пам’ятати, аби не повторювати його помилки. Однак наша школа вирішила трохи розширити цю думку, бо, на переконання кожного з нас, просто зберігати знання про минуле – недостатньо. Їх треба поширювати та передавати іншим.

Саме з такою благородною метою зібралися у четвер учасники проекту “Меморіал Слави”. В його межах уже кілька років учні нашої школи розповідають небайдужим полтавцям історії цілком конкретних людей, які загинули в часи Другої світової війни, захищаючи та звільняючи Полтавщину.

Наша розповідь була приурочена одразу до двух дат: Міжнародного дня миру та Дня звільнення Полтави. Цього разу на наш заклик долучитися до цієї соціально значущої справи – збереження пам’яті – відгукнулися учні сьомого класу Полтавської гімназії №13.

– Завданням проекту є донести до людей значущість цього, безумовно, історичного місця.  А також допомогти усвідомити важливість та цінність миру на прикладі доль цілком конкретних людей, які віддали своє життя за мир на нашій планеті у найбільшій світовій війні, – говорить наш вчитель історії та куратор проекту Ольга Павлівна Маслова.

Ми впевнені, що змогли досягти цієї мети.

– Було дуже приємно бачити зацікавлені очі кожного зі слухачів. Видно, що кожен з них був “у темі” і до кінця екскурсії пройнявся цією змістом. Сподіваюся, що так воно і було, – ділиться враженнями учасник проекту Олександр Супрунець.

Проект “Меморіал Слави” є однією з багатьох справ, якими ми робимо хоч щось для наближення миру в нашому світі. 

Пам’ятайте, що у світі не буває великих і малих добрих справ. Тому долучитися до наближення миру може кожен з вас в міру своїх можливостей. Не забувайте про це!

Текст і фото: Андрій Заболотніков

Замислитися про значення освіти

Учні нашої школи є організаторами багатьох освітніх проектів за методикою “рівний – рівному”. Проекти “рівний – рівному” – це  різні активності, що стосуються важливих суспільних проблем і які наші учні організовують для своїх однолітків з інших шкіл. Ми вважаємо, що підлітки краще сприймуть важливу інформацію від свого однолітка, рівного собі, і не будуть ставити бар‘єрів. Одним з таких проектів є проект «Я – Малала».

Цього року вже відбулася презентація проекту “Я – Малала” для семикласників 7-ї полтавської школи. У команді проекту нині з‘явилося багато нових гравців, і зокрема – новенька учениця 9-го класу Ніколь Саража. Про її враження читайте в цьому інтерв’ю.

Как тебе твой первый опыт участия в подобном проекте?
Если честно, раньше мое отношение к школе и учебе можно было описать так: “Наука не просто вещь – это гранит, а гранит нужно грызть”.
Из гранита, сгрызенного мной за восемь лет школы, можно построить небольшой монумент для нервов моих родителей и учителей. Школа была для меня чем-то рутинным, иногда тягостным. Все эти теоремы с аксиомами, казалось, только отягощают мой юный мозг. Поэтому история Малалы так меня поразила и заинтересовала.

Когда ты впервые узнала о Малале Юсуфзай?
С этой историей я познакомилась благодаря проекту «Я – Малала» и уроку, проходившему в нашей школе 8 сентября, в День грамотности.

Что тебя больше всего поразило в истории Малалы?
Наверное, то, что Малала Юсуфзай – обычная девочка из долины Сват в Пакистане – смогла бросить вызов опасному террористическому движению Талибан.

Что такое Талибан и почему это движение опасно?
Талибан –это радикальное исламское движение. Официальным вероисповеданием талибов является ашаризм. Любой, кто противоречит этой идеологии, подлежит гонению. Захваченные талибами территории пребывают под строжайшим контролем. Под запретом талибов оказывается практически всё: музыка, музыкальные инструменты, компьютеры, интернет, шахматы, белая обувь и многое другое. Талибы также запрещают девочкам получать образование – именно с этим так храбро сражалась Малала.

Как ей удалось бороться с режимом талибов?
Малала вела блог BBC, в котором описывала ужасы этого режима. На девочку было совершено покушение, после которого она едва выжила. Покушение вызвало всемирное осуждение и пробудило акции протеста по всему Пакистану: более 2 миллионов человек подписали петицию, которая помогла ратифицировать законопроект оправе на образование в Пакистане. Деятельность Малалы продолжается и сейчас: её фонд помогает детям разных стран получить образование, а сама Малала продолжает бороться за права этих детей и за их возможность жить лучше.

Что дало тебе участие в этом проекте?
Я никогда раньше не задумывалась о значении образования: наверное, осознание его ценности приходит, когда ты взрослеешь. Но детям под гнетом талибов приходится взрослеть гораздо раньше, может, поэтому они так хорошо понимают роль образования в современном мире и так стремятся получить его. История Малалы помогла мне взглянуть на привычные вещи по-другому. Я благодарна проекту ” Я – Малала” за возможность переосмыслить свои взгляды на эту тему.

Текст: Марія Дмитрієва

А в атмосфері наш захист – озоновий шар

«Даруй прохолоду, не збавляючи темпу!»

А ви б хотіли допомогти містам нашої планети, які щороку огортає смог і дізнатися, що там – в атмосфері, крім хмарок та розрідженого повітря? Тоді 16 вересня, у Міжнародний день захисту озонового шару, вам варто було приєднатися до нашого  проекту «Даруй прохолоду, не збавляючи темпу».

Доповідачами були десятикласники Настя Артюх та Андрій Заболотніков. Настя розповідала про озон, його властивості та способи утворення. Андрій – про міжнародні документи на захист озонового шару. І ми зрозуміли: якщо людство дотримуватиметься того, що було написано і підписано, можливо, вдасться вберегтися від глобальних природних катаклізмів.

Виявляється, тоненький трьохміліметровий шар озону захищає нашу планету від ультрафіолетових променів, які є згубними для всього живого. А над Антарктидою вже  утворилася велика озонова діра – діаметром близько 1000 км! Це результат діяльності людства: у вихлопних газах наших автомобілів, викидах реактивних літаків, навіть у звичайних дезодорантах містяться речовини, що підіймаються до озонового шару і руйнують його.

Розв’язати цю проблему можливо тільки об’єднавшись. І зусилля кожного мають значення. Приємно було дізнатися, що дехто з наших учнів та їхніх родин вже відмовився від предметів, що шкодять озоновому шару: аерозолів, лаків та бальзамів для волосся, хімічних добрив, автомобілів на паливі тощо. І, сподіваємося, після завершення проекту таких екологічно свідомих людей стане більше. 

Тож і вам, наші любі читачі, пропонуємо долучитися до захисту озонового шару. Це легко!

Текст: Дмитро Нікулін
Фото: Єлизавета Попов

Завершені справи приємні

Так говорив Гомер, і так досі говорять у нашій школі. А ще в нашій школі часть повторюють  слова Анатоля Франса: “Подорожі навчають найбільше”.  

І цю думку найяскравіше підтверджує наявність в нашому освітньому процесі такого явища, як виїзна школа. “Але жодна виїзна школа не може вважатися завершеною, допоки не проведено презентацію її здобутків”, – це вже винятково наша, авторська думка. Саме для її втілення було запроваджено новий проект із назвою “Діти для освіти батьків”, про який ідеться в цьому матеріалі.

Кожного року на початку літа на кожного учня нашої школи чекає таке надзвичайне явище, як навчальна практика.

Цей  рік також не став винятком, і наші учні мали цілий список можливих варіантів цієї практики:
дослідницька робота у полтавському дендропарку;
– виїзна школа “Стежками Лесі та Франка”;
– виїзна школа “Швеція – батьківщина Астрід Ліндгрен”;
– виїзна школа “Болгарія англійською”.

Як бачите, вражень і досвіду наші учні набралися хоч відбавляй. Але який у враженнях сенс, якщо не можеш ними поділитися! Тому 26 вересня, у середу, у нас відбулася зустріч в межах проекту “Діти для освіти батьків”. На цю презентацію представники кожної з навчальних практик підготували звіт про свої здобутки. А оскільки навчальних практик у нас було аж чотири, то й доповіді були різноманітними і розширювали світогляд кожного.

– Особисто мене дуже зацікавила розповідь про Швецію, оскільки я ніколи не була в цій країні, хоч ми і вивчаємо її культуру. Але одне діло вивчати країну за підручником, і зовсім інше – за розповідями мандрівників, – каже учасниця болгарської подорожі  Ліза Проскуровська.

– “Діти для освіти батьків” – це, крім всього іншого, ще й чудова нагода відтренувати свої ораторські навички. Адже, виступаючи перед батьками, ти відчуваєш особливу відповідальність за подану інформацію та свою розповідь, – каже Максим Заболотніков.

Батьки, що відвідали нашу презентацію, якщо вірити їхнім відгукам, залишилися задоволеними. Тому, якщо раптом ви ще з якихось причин не відвідали жодної нашої програми “Діти для освіти батьків”, щиро запрошуємо вас взяти в ній участь!

Якщо ж раптом у вас такої можливості немає, то не засмучуйтесь і читайте наш сайт. Він допоможе вам бути в курсі наших подій.

Текст: екіпаж  “γ-промені”, капітан – Андрій Заболотніков

Як до нас завiтала осiнь

Осінь надихає на творчість. Чого варті лише знамениті рядки Олександра Сергійовича Пушкіна.  А як змалювали осінь ми, читайте далі!

Нещодавно учні 6-11 класів мали чудову можливість послухати пісні та вірші відомих поетів, помилуватися осіннім краєвидом, визирнувши у вікно, й навіть спробувати осінь на смак (до речі, вона має смак стиглих яблук та винограду). Надихнувшись, ми написали  твори про яскраву осінь. 

У кожного з нас був свій погляд на цю пору року: одні вважали, що осінь дуже дощова і холодна, інші вважали, що вона яскрава, жовтогаряча і палаюча.

Правила нашого творчого уроку були такі: треба було встигнути за один урок написати два твори: один – російською мовою, інший – українською, і можна було використовувати улюблені поетичні рядки. У кожного учня на парті був предмет, пов’язаний з осінню, що надихав нас на творчість. 

– Я була у захваті від атмосфери цього уроку. Для мене осінь – це бурхливий початок навчального року, але такий урок став чудовою можливістю зупинитися і просто насолодитися цією порою. Я б із задоволенням започаткувала традицію оспівувати кожну пору року! – ділиться враженнями одинадцятикласниця Марія Дмитрієва.

Наш перший інтегрований урок пройшов дуже плідно й затишно. У найближчих планах – зробити виставку  осінніх творів, щоб вони надихали нас і надалі. 

Текст: Єлизавета Стефановська, 6 клас
Фото: Єлизавета Попова 

Благодійний ярмарок до Дня благодійності

5 вересня – Міжнародний день благодійності. Він з’явився зовсім нещодавно – за резолюцією Генеральної асамблеї ООН у 2013 році. Цього дня багато доброчинних організацій працюють якнайактивніше. Ми також приєдналися до світової спільноти: інтелектуально і дієво.

Учні 10 класу розповіли про найцікавіші благодійні акції та як відзначає цей день Організація Об’єднаних націй. А випускниця Марія Дмитрієва розповіла про матір Терезу – людину, до дати смерті якої приурочено подію.

Мати Тереза сфокусувала увагу людства на проблемах тогочасної Індії: злидні, тяжкі хвороби, через які люди помирали просто на вулицях, дискримінація – бідні індійські родини часто не були раді появленню дівчат у своїй сім’ї і просто викидали немовлят на смітники. Їй вдалося створити орден, який нині діє по всьому світу, надаючи допомогу немічним, підтримуючи людей, які стали жертвами катастроф, допомагаючи стражденним. За ці досягнення вона отримала Нобелівську премію миру. 

В нашій школі багато доброчинних проектів, але цього року ми започаткували ще один – благодійний ярмарок. Учні 5 та 7 класу зробили лимонад – кожен за своїм рецептом. Одинадцятикласники пропонували білетики до салону шкільних послуг. Восьмикласник Коля Ткаченко здивував своєю грою на електрогітарі. Всі поспішали і продавати, і купувати, бо ярмарок тривав лише 20 хвилин. Але за цей невеликий проміжок часу ми набрали рекордну суму – 1418 грн!

– Мені дуже сподобався такий формат. Кожен приносив щось своє і міг поділитися з друзями, – поворить семикласник Данило Щербина.

Згідно із Всесвітнім індексом благодійності, який встановлює Британський благодійний фонд CAF, Україна у 2017 році зайняла 90 місце. Це не найкращий результат. Якщо кожен із нас буде небайдужим, ситуація зміниться. 
​Тож сподіваємося, що ми будемо робити добрі справи частіше, і у нас буде чим поділитися!

Текст: Дмитро Нікулін

Перший раз у 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 та 11 клас!

Як рік почнеш – так його і проведеш. Гарний початок – половина справи. Можна навести багато подібних мудрих думок, і всі вони підкреслюють значущість ефективного початку. Отож прочитавши цей абзац і подивившись на календар, ви вже, мабуть, здогадалися, що мова піде про 1 Вересня.

Правда, в нашому випадку про третє вересня, але всі звикли називати його першим, тому хай так і буде. Отож, яким він був – цьогорічний День знань у нашій школі?

Про формат і шкоду лінійок

Як відомо, у нас в школі нестандартний підхід до освітньої справи. Перший день навчального року не є виключенням із цього правила. На превелике щастя для учнів нашої школи наші вчителі поділяють думку Міністерства освіти України про недоцільність шкільних лінійок (мається на увазі не прилад для вимірювання довжини об’єктів, а ”урочисте” шикування всіх учнів школи з метою проведення певних дійств). І хоча для багатьох нинішніх і колишніх школярів країн пострадянського простору цей елемент Свята знань є невід’ємним, наша школа вже багато років руйнує цей стереотип, хоча це і не виключає урочисту частину. Саме про неї піде далі.

Про початок дня

Отож, заходячи 3 вересняі до подвір’я нашої школи, ви неодмінно зустріли б групу школярів біля дверей школи. І вони дали б вам таке завдання: поспілкуватися з першим зустрічним членом нашого шкільного гурту, а потім презентувати унікальні сторони особистості одне одного на загальному зборі. Така активність була потрібна для того, щоб познайомити гурт з нашими новими учнями, а нових учнів познайомити з нами.

Не варто чекати натхнення — за ним треба бігти з палицею.  Джек Лондон

Нам пощастило: бігати не довелося – натхнення й мотивація прийшли самі. Та ще й у  шкільній формі. І мали вигляд наших одношкільниць.. А відбулося це зішестя на уроці “Учись учитися”, який і став наступною частиною нашого свята. Цей фрагмент був настільки змістовним і значущим, що за одностайним рішенням усіх журналістів нашої школи заслуговує на окрему статтю, яку ви можете прочитати дещо пізніше.

Про наших найнаменших

Найбільш значущим сьогоднішній день для наших першокласників. Скільки хвилювань, сподівань і очікувань було видно сьогодні в очах цих ще дітлахів, які читали вірші на урочистій частині для батьків, вперше в своєму житті переступили поріг рідної віднині школи, взяли до рук знаряддя своєї праці на найближчі 9-12 класів і почали НАВЧАТИСЯ… Спеціально для них учні старшої школи підготували міні-концерт з шкільними піснями, віршами, короваєм з молоком та подарунками. В захваті були всі!

Кілька “оргмоментів”

Попри  формальну назви цього розділу, фрагмент назвати таким аж ніяк не можна було. Вручення нових щоденників завжди було особливою подією для учнів нашої школи, а вручення перших органайзерів для новеньких – це взагалі щось неймовірне. Протягом кількох уроків ми –і учні зі стажем – передавали свої знання та досвід роботи зі щоденником як з інструментом для досягнення успіху. Для того, щоб продуктивніше передати це мистецтво нашим новеньким ми ділилися на групки формату 2 “старожили” – 1 “новенький!, що забезпечило високу ефективність нашої роботи. І хоча для всіх прибульців нашого гурту такий формат виявився вельми незвичайним, кожен зумів зрозуміти його суть та цінність.

І нарешті про наймменш напружену частину

І, звісно, входження до нашого гурту стількох нових членів не могло обійтись без team-building!  У формі веселого тренінгу людям набагато легше знаходити спільну мову між собою, вона допомагає відкритися та об’єднатися в єдину дружну команду. Для здійснення цієї важливої і водночас цікавої справи наш гурт вирушив до розташованого неподалік від школи дендропарку. Там на нас чекало багато цікавих завдань та смачної їжі.

– Особисто мені серед усіх завдань найбільше сподобалось вибудовувати з нашої команди невідому істоту. Це завдання ускладнювалося тим, що істота мусила бути п’ятиногою, а в команді було семеро людей, але наша команда підійшла до завдання креативно і блискуче з ним впоралася, – розповідає лідер першої з чотирьох команд Андрій Любічев.

А от Настю Скабарихіну захопило складання оди ставу та галявині, на якій ми відпочивали:
– Мені як ведучій наших літературних вечорів і просто небайдужій до поезії людині було цікаво складати похвального вірша за такий короткий термін і на таку незвичну для нас тему.

Логічне завершення

Під кінець дня, можемо запевнити, абсолютно кожен залишився задоволеним, а отже мета була досягнута! Додому всі рушили сповнені сил, наснаги і натхнення.

Текст: Андрій Заболотніков
Фото: Єлизавета Попова

Рецепт гарного настрою

За вісім кілометрів від шведського містечка Маріаненлунда, розкинувся прекрасний хутір Катхульт. Чим це місце особливе? Сюди Астрід поселила свого найбешкетливішого героя – маленького Еміля. І саме тут нам вдалося зустріти ранок нашого третього дня перебування у Швеції.

І був цей ранок таким свіжим, яскравим і сповненим пахощами квітів і трав, що здавалося, ми потрапили в казку…


Чи ви знали, що з усіх книг, написаних Астрід, «Еміль із Льонненбергі» – її улюблена? Про пригоди цього допитливого хлопчини навіть зняли багатосерійний фільм. І ось саме там, де цей фільм було знято, ми і побували. 

​Сьогодні цей хутір є приватною власністю, але місцеві жителі пускають усіх бажаючих прогулятися і відчути себе на місці головного героя фільму. І бажаючих чимало: хоча ми прибули о десятій, у великий автобус вмощувався натовп туристів, які вже насолодилися красою місцевих пейзажів, а два мандрівних будиночка на колесах, схоже, тут і ночували. Біля одного неквапно пило каву, про щось стиха розмовляючи, літнє подружжя…

Приємним є те, що попри туристичну привабливість своєї автентичності Катхульт не втратив. Немає тут ні крамниць, ні кафе, ні контролерів. Господарів теж не немає. Є лише маленька мила скринька. Туди треба кинути кошти за перебування на території. Все тримається на довірі.

Катхульт треба відвідати, якщо ви хочете відчути місцевий колорит, побачити класичні червоні шведські будиночки, оживити в уяві прочитану улюблену книгу. І після приємної прогулянки, уявити, як маленький Еміль тікає зі свого сараю у  віконце, або ловить у мишоловку татові пальці чи разом з родиною вирушає до лікаря з супницею на голові.

Тож якщо хочете чудово провести свій ранок, то з хорошою компанією сідайте до мінівена і вирушайте до мальовничого хутора Катхульт за вісім кілометрів ві Маріаненлунда…

Текст: Марія Дмитрієва 

#Нехочудорослішати, або Що ховається за сторінками улюблених книжок

Не випадково саме містечко Вімербі у Швеції було обране для нашої виїзної школи. Тут народилася і виросла видатна шведська письменниця Астрід Ліндгрен. І саме тут  знаходиться чарівне місце, де всі герої з книг Астрід оживають, – Astrid Lindgrens Värld.

Astrid Lindgrens Värld – аж ніяк не можна назвати звичайним парком розваг. Це величезне місто!  Гуляючи ним, можна побачити Карсона, що цупить пампушки у пані Цап, Роні та Бірка, які граються у непроглядному лісі, Еміля, який досліджує цей світ, влаштовуючи цікаві витівки, Братів Лев‘яче Серце, Расмуса, Міо. 

​…Є фото, на якому Астрід уже в літньому віці залізла на дерево. У відповідь на чиєсь зауваження вона сказала, що не існує такого закону, що забороняв би бабусям лазити по деревах. Тож і в цьому казковому місці немає вікових обмежень, ти можеш гратися, стрибати в сіно, проходити смуги перешкод як у чотири, так і в 99 років.

Це місце просто неможливо описати декількома абзацами, тому ж давайте дізнаємося думки та враження тих, хто там сьогодні побував.

Говорить учасниця виїзної школи Настя Скабарихіна:
– Тут, на батьківщині письменниці, я на власні очі побачила, як Расмус разом із Оскаром волочиться дорогами та співає усім пісень. Ожили навіть герої з моєї улюбленої книги «Роні, донька розбійника». Ми ходили в театри (так, їх у цьому неймовірному місці кілька!) на  маленькі спектаклі та спостерігали, як живуть герої. Цей день залишив  мені незабутні спогади та хвилини щастя. 

А ось висловлює своє враження Катя Дядечко: 
– Це був прекрасний наповнений подіями день. Я змогла побачити запального Карлсона, відчайдушну Роні, її вірного друга Бірка та інших героїв Астрід. Мене дуже сподобалося, що там були й тваринки з її книг: пухнасті вівці, які ніжно розмовляли з нами, золотогривий кінь Міо – Міраміс, свинки та корови, що жили на фермі у Еміля. Ми погладили коня, і він, здається, був не проти. Всі будиночки героїв відтворені максимально точно, і це вражає. Ми змогли пострибати на сіновалі, де сіно приємно й ніжно огортає  тіло, посмакували солодощами й прекрасно провели час!

А особисто для мене найтеплішим моментом стало закриття Астрід Лінгренд Велду: вуличні музики грали легкі джазові медодії, родини щасливі та усміхнені поверталися з казкової мандрівки, а найменші відвідувачі, все ще сповнені енергії, гралися, танцювали і уявляли себе героями книг, з якими сьогодні познайомилися. 

Дивлячись на все це, дуже не хочеться дорослішати! Але нам це і не загрожує, оскільки ми запаслися ліками від подорослішання – купили пігулки Пеппі у місцевій крамничці.

…Все-таки Астрід знала якийсь неймовірний секрет щастя, і щедро поділилася ним з усім світом, якщо наполеглива праця змогла перетворити його частинку в таку маленьку казкову країну.

…Все починається з дитинства, тож цінуймо, поважаймо та плекаймо його у наших душах! І не важливо, тобі 4 чи 99.

Стаття та фото: Марія Дмитрієва 

Ти, Луцьк стародавній…

Наша практика і подорож стежками Лесі і Франка триває!

Після Новограду-Волинського, де Леся Українка народилася, ми поїхали до чудового Луцьку, який тісно пов’язаний із її дитинством. 

Цього дня дощило. Але дощ нас не зупинив, а місто було гарним навіть у таку пору. Нас приязно і гостинно зустріла Ольга Пилипівна Чухілевич, з якою нас познайомив фестиваль, та її сестра, яка виявилася чудовим екскурсоводом. Завдяки їм ми і відкрили це прекрасне місто. 

А ви знали, що Луцьк називається саме так тому, що річка Стир, проклавши шлях містом, колись утворювала русло лукоподібної форми? Певно, що ні. А тепер дизналися від нас!

Крім замку Любарта, ми відвідали римсько-католицький костел і навіть подивилися, як проходить там вечірня служба. Ще ми побачили протестантську кірху, а також дім, в якому проживала сім’я Косачів у Луцьку, та дім скульптора Миколи Голованця.

Останній нам нагадав “Будинок з химерами” у Києві – творіння відомого архітектора-модерніста Владислава Городецького. Без уваги не залишилася й головна площа міста – Театральна. Там розташований драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, пам’ятник Лесі Українці та надпис “Я люблю Луцьк”.
​І цей напис цілком виражав у той момент наші почуття.

Текст: Дмитро Нікулін
Фото: Анастасія Артюх